Казка про Озеро. Ч1

17 May

koleso

     Отже, створив Бог Озеро – здоровезну прісну водойму тисячі років тому назад. Озеро живилось повноводними річками, що впадали в нього із заходу, півночі та сходу. Вдалі кліматичні умови сприяли активному заселенню плодючих берегів Озера з незапам’ятних часів хліборобами, мисливцями та збирачами. Раптом сталися значні географічно-кліматичні зміни у світі, які призвели до пробиття потужним потоком Середземного моря вузької смужки суходолу та затоплення Озера сольоною морською водою. Прибуваючі накати водної стихії призвели до небувалих потрясінь у житті людей-бережан, що проживали у безпосередній близькості до Озера. Нещодавно жилі їхні затишні домівки опинились тепер під товщелезним шаром води, а колись родючі ґрунти стали дном морським. Найбільше постраждали люди Північного Приозер’я, адже південні берега Озера були набагато скелястіші, тому рівень води там високо не піднявся, значний удар потопу обрушився на пологі долини північного берегу ще рік тому Озера, а тепер вже Моря.

     Для виживання в такий скрутний час людям Північного Причорномор’я довелось активніше напрягати свої мозкові звилини у пошуку нових джерел харчування та середовища проживання. Як багато століть потому казатимуть деякі з їхніх нащадків ‘Не било би щастя, та нещастя помогло’, так і тут за вкрай сутужних обставин наші предки дещо по-іншому глянули на диких вепрів та биків і почали їх не банально полювати та жерти, як до цього, а спершу розводити, називати ледь що не ‘своїми’ – свійськими, а потім все одно жерти та поїти своїх дітлахів коров’ячим молоком, як корівки теляток. Добряче наївшись, предків тягнуло на креатив, на любов, тож людність росла як на дріжджах, за допомогою яких вони і хліб не забували випікати до м’яса. Говорячи сучасною мовою, “багато народу, мало кіслороду”, тому думки накшталт “хорошо там, гдє нас нєту” почали все частіше виринати у головах наших предків. До того ж мужикам було якось лячно сидіти на одному місці і не приборкувати серця далеких “восточних красавіц”. Це не означає, що тодішні місцеві жінки чомусь поступались всіляким інороднім жєнщінам, зовсім ні; просто якщо мужик весь такий радісний, на духовному піднесенні, як то кажуть, “на коні” (коней вони також приручили, осідлали та добряче об’їздили), то втримувати його вдома тривалий час, і варто зазначити, що саме довгий час, біля дружини та чисельних спиногризів могли тільки 2 речі: – старість; – релігійна християнська ортодоксальна парадигма та острах перед Всевишнім (будучи його Рабом, хоч і з великой літери) за безоглядне блядство та розпусту. Але на жаль чи на щастя цих церковних дурниць ніхто у голови тодішних мешканців Примор’я не встиг вдовбити, то ж молоді та найзавзятіші кинулусь на своїх конях ‘за бугор’, тобто за гори високії, за річки глибокії в пошуках кращого життя, як тепер модно казати починали жити ‘по-новому’.

     Після перших успішних кінних першопроходців чутка про досі небачені краї з придатною для обробляння земелькою та ще масу неприборканої худобинки швидко розповсюджувалась серед жителів Північного Причорномор’я. Бажання бути не гіршим за першопроходців і не лише переселитися на конях хз куди, а ще й свою дорогу рідню та нажите майно непосильним трудом забрати з собою призводило до неабиякого креативного мислення. В результаті розумових потуг не одного причорноморського брата було винайдено колесо, а з ним і колесницю – віз, по-нашому. Ну, теперка можна було ледь що не пів-хати поскладати у запряжений конями чи волами віз та поїхати далеко-далеко за тридев’ятьземель… to be continued

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out /  Change )

Google photo

You are commenting using your Google account. Log Out /  Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out /  Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out /  Change )

Connecting to %s

%d bloggers like this: